RSSВерсія для друку

Партнери


Юридична консультація

Показати усі / Сховати усі

fold faq

Яка інформація міститься у медичній карті і чи деталі та результати кожного візиту до медичної установи (лікарні, клініки) чи лікаря записуються до неї?

Форма №003/о «Медична карта стаціонарного хворогоскладається з кількох частин, кожна з яких містить певний обсяг відомостей про хворого. Відповідно до положень Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації №003/о «Медична карта стаціонарного хворого №__», затвердженої наказом МОЗ України від 14.02.2012 року № 110, лікар приймального відділення заповнює:

-       паспортну частину (прізвище, ім’я, по батькові, стать, вік, дата народження, постійне місце проживання та номер телефону хворого, а для приїжджих – адреса родичів, група крові та резус приналежність хворого, відмітка про підвищену чутливість або непереносимість певного лікарського препарату, місце роботи, спеціальність або посада хворого);

-       відомості про госпіталізацію пацієнта (дата і час госпіталізації, відділення та палата, куди хворого було госпіталізовано, ким особу було направлено на госпіталізацію, на підставі чого було проведено госпіталізацію (за терміновими показаннями чи планово), діагноз лікувального закладу, який направив хворого, та діагноз при госпіталізації);

-       графу «Запис лікаря приймального відділення» (скарги, анамнез хвороби, анамнез життя, об’єктивний стан пацієнта).

Інші записи в медичній карті робить лікуючий лікар, зокрема:

-  в період перебування хворого в стаціонарі щодня записує дані про стан здоров’я і лікування хворого в щоденнику карти та в листку лікарських призначень;

-  якщо пацієнту проведено хірургічне втручання, то на другій сторінці медичної карти стаціонарного хворого вказує дату (місяць, число, години) операції, її назву, метод знеболювання, а також ускладнення;

-  зазначає інші види лікування, в тому числі, для хворих на злоякісні новоутворення – щодо спеціального, паліативного і симптоматичного лікування;

- при виписці або смерті хворого вказує число проведених в стаціонарі ліжко-днів, а також складає епікриз, в якому коротко резюмує дані про стан хворого при госпіталізації та виписці (смерті), обґрунтовує клінічний діагноз, вказує проведені лікувальні заходи та їх ефективність, рекомендації щодо подальшого лікування і режиму хворого.

Тільки патологоанатом має право заповнювати розділ «Виписка з протоколу патологоанатомічного обстеження».

Під час лікування хворого в умовах стаціонару закладу охорони здоров’я його медична карта зберігається у папці лікуючого лікаря, а після виписки пацієнта і обробки документа в кабінеті статистики вона передається до архіву закладу, де зберігається протягом 25 років.

Медична карта амбулаторного хворого також містить паспортну частину, яка, окрім прізвища, імені, по батькові, статі, віку, дати народження, постійного місця проживання, номеру телефону, місця роботи, спеціальності або посади хворого, передбачає обов’язкове зазначення відомостей про диспансерну групу, контингент (інваліди війни, учасники війни, учасники бойових дій, інші інваліди, інші пільгові категорії), номер пільгового посвідчення (за наявності), дату і причину взяття на облік і зняття з обліку пацієнта.

Листок «Сигнальні позначки» (група крові, резус фактор, переливання крові, цукровий діабет, інфекційні захворювання, хірургічні втручання, алергологічний анамнез, непереносимість до лікарських препаратів) заповнює лікар будь-якої спеціальності у випадку наявності або виявленні ознак, які перелічені в цьому листку, в пацієнта. Внесені відомості повинні бути підтверджені підписом лікаря і печаткою.

«Листок запису заключних (уточнених) діагнозів» заповнюється лікарями всіх спеціальностей на кожне захворювання, з приводу якого хворий звернувся у даний заклад в звітному році. У випадку, коли лікар не може встановити основний діагноз при першому зверненні хворого, то на сторінках «Щоденник» вписуєтьс�� передбачуваний діагноз, а в «Листок заключних (уточнених) діагнозів» вноситься діагноз після його уточнення з датою першого звертання з приводу даного захворювання. Якщо у хворого одночасно або послідовно виявлено декілька захворювань, які не пов’язані між собою, то всі захворювання виносяться на «Листок заключних (уточнених) діагнозів».

Окрім того, підлягають заповненню листки:

-  «Відомості про щеплення» (найменування зробленого щеплення, дата, вік, доза, серія, назва препарату, спосіб введення та зазначення реакцій на щеплення);

-   «Листок профілактичного огляду», який призначений для реєстрації даних щодо цільових оглядів населення і заповнюється відповідними спеціалістами після проходження хворим (пацієнтом) всіх необхідних обстежень (флюорографія, цитологічне дослідження), огляд гінеколога, хірурга (уролога) з метою виявлення хворих на туберкульоз, онкопатологію;

-  «Строки тимчасової непрацездатності», де вказується кожен випадок тимчасової непрацездатності, включно з номером листка непрацездатності, датою видачі листка непрацездатності, заключним (уточненим) діагнозом і підписом лікаря;

-  «Інформація про госпіталізацію», що заповнюється у випадку госпіталізації хворого.

Вкладний листок № 1 «Дані профілактичного огляду пацієнта», який розрахований на 1 рік, може містити інформацію про проведення щорічних профілактичних оглядів та перед працевлаштуванням особи і вклеюється в медичну карту амбулаторного хворого перед розділом «Щоденник». Своєю чергою, вкладний листок № 2 «Щорічний епікриз на диспансерного хворого» використовується для диспансерної групи хворих; в ньому зазначаються відомості про стан здоров’я диспансерного хворого протягом звітного року, основний і супутні діагнози, кількість загострень з приводу основного захворювання протягом року, проведений курс лікування, включаючи санаторно-курортне, та їх ефективність.

Медична карта амбулаторного хворого зберігається в реєстратурі амбулаторно-поліклінічного закладу, а у випадку госпіталізації хворого в стаціонар, що об’єднаний з поліклінікою, вона передається в стаціонар і зберігається в медичній карті стаціонарного хворого. Після виписки хворого із стаціонару або його смерті форма 025/о з заповненим епікризом лікуючого лікаря стаціонару повертається в поліклініку. Строк зберігання документу – 5 років.

fold faq

Чи встановлено законодавством обов’язок лікарів повідомляти міліції про тілесні ушкодження, що є результатом насильства між людьми, включно з випадками, коли такі ушкодження є результатом домашнього насильства?

В окремих випадках, визначених законодавством України, на лікаря покладається обов’язок повідомити органи внутрішніх справ про тілесні ушкодження особи, які є результатом насильства. Зокрема, в Порядку розслідування і обліку нещасних випадків невиробничого характеру, затвердженомуПостановою Кабінету Міністрів Україні від 22.03.2001 р. №270, передбачено, що у випадку звернення за медичною допомогою або доставляння в лікувально-профілактичний заклад потерпілого внаслідок нещасного випадку, поєднаного зі смертельним наслідком, який пов'язаний із заподіянням тілесних ушкоджень пацієнту іншою особою, або нещасного випадку, що стався внаслідок контакту із зброєю, боєприпасами та вибуховими матеріалами чи під час дорожньо-транспортної пригоди, персонал такого закладу протягом доби повинен надіслати письмове повідомлення встановленої форми до органу внутрішніх справ. Повідомлення про нещасні випадки із смертельним наслідком надсилаються також до органів прокуратури.

Окрім того, згідно з положеннями Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.2001 р., в Україні в системі діючих закладів охорони здоров'я можуть створюватися і функціонувати центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї відповідно до законодавства, що регламентує створення закладів охорони здоров'я. У ч. 4 ст. 9 цього Закону передбачено, що працівники центрів медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї повідомляють про вчинене насильство в сім'ї службу дільн��чних інспекторів міліції чи кримінальну міліцію у справах дітей та надають інформацію з питань попередження насильства в сім'ї на запит уповноважених органів.

Загалом, відповідно до ст. 21 Закону України «Про захист персональних даних» від 01.06.2010 р. (далі – ЗУ «Про захист персональних даних»), про передачу персональних даних третій особі (в цьому випадку третьою особою виступають органи внутрішніх справ, прокуратури тощо) володілець бази персональних даних (заклад охорони здоров’я) протягом десяти робочих днів повідомляє суб'єкта персональних даних (особу, яка є жертвою насильства), якщо цього вимагають умови його згоди або інше не передбачено законом. Також уч. 2 цієї статті встановлено винятки з нормативного припису, зокрема, такі повідомлення не здійснюються у разі:

1) передачі персональних даних за запитами при виконанні завдань оперативно-розшукової чи контррозвідувальної діяльності, боротьби з тероризмом;

2) виконання органами державної влади та органами місцевого самоврядування своїх повноважень, передбачених законом;

3) здійснення обробки персональних даних в історичних, статистичних чи наукових цілях.

Варто додати, що оскільки інформація, яка міститься у повідомленні, безпосередньо стосується особи, яка є жертвою насильства, то вона також має право на доступ до неї на підставі запиту про доступ до персональних даних (деталі оформлення запитувисвітленів «в» ч. 4 цього висновку).

 

fold faq

Деякі питання здійснення консультативної допомоги в сфері охорони здоров’я

Правореалізаційні проблеми, пов’язані із здійсненням, з одного боку, права пацієнта на допуск до нього інших медичних працівників [п. «к» ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі - Основи), ч. 1 ст. 287 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України)] та, з іншого, - обов’язку медичного працівника подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров'я (п. «е» ст. 78 Основ), виникають часто при проваджені медичної практики. Нормативні положення з окресленої тематики регламентуються й у підзаконних актах, зокрема, в Указі Президента України «Про Клятву лікаря» від 15.06.1992 р. передбачено в разі необхідності звертатися за допомогою до колег і самому ніколи їм у цьому не відмовляти, бути справедливим до колег (п. 5 ч. 1), у Наказі МОЗ України «Про затвердження плану реалізації заходів щодо забезпечення виконання Державної програми створення єдиної системи надання екстреної медичної допомоги на період до 2010 року» від 12.05.2008 р. № 245 закріплено впровадження надання через телекомунікаційні засоби Українським науково-практичним центром екстреної медичної допомоги та медицини катастроф інформаційно-консультативної допомоги медичним працівникам закладів охорони здоров'я з питань діагностики і лікування невідкладних станів, зумовлених дією отруйних речовин (п. 7). Окремо, доцільно привернути увагу до телемедичного консультування, яке поступово полонить медичні простори, детальне регулювання якого є в Наказі МОЗ України «Про впровадження телемедицини в закладах охорони здоров'я» від 26.03.2010 р. № 261 (далі – Наказ № 261).

 

Тенденція консультативної основи в медичній діяльності отримала обрамлення й в морально-деонтологічні норми, що знайшли відображення в Етичному кодексі лікаря України, прийнятому і підписаному на Всеукраїнському з'їзді лікарських організацій та X З'їзді Всеукраїнського лікарського товариства від 27.09.2009 р. Ключовими постулатами видаються, з-поміж інших, такі: 1) у разі необхідності лікар зобов'язаний звернутися за допомогою до своїх колег (п. 3.2); 2) у тяжких клінічних випадках лікарі повинні надавати поради і допомогу своїм колегам у коректній формі. За процес лікування всю відповідальність несе тільки лікуючий лікар, який може враховувати рекомендації або відмовитися від них, керуючись при цьому винятково інтересами хворого (п. 4.4). 

Аналіз національної нормативно-правової бази дає підстави викристалізувати такі види надання консультативної допомоги:


1. Планові та екстрені виїзди лікарів-консультантів.


2. Консиліум як форма організації надання медичної допомоги, яка полягає у тому, що не менше як три медичних працівники діють спільно, спрямовуючи зусилля на забезпечення права пацієнта на охорону здоров'я. Залежно від обставин, видами консиліуму є:


2.1. Ухвалення рішень у контексті надання медичної допомоги. Наприклад: відповідно до ст. 6 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», нормативно встановленою умовою трансплантації є наявність у реципієнта медичних показань для застосування трансплантації, які встановлюються консиліумом лікарів відповідного закладу охорони здоров'я чи наукової установи.


2.2. Колегіальний медичний огляд пацієнтів. Наприклад: згідно з п. 4.8 Наказу МОЗ України «Про організацію надання стаціонарної акушерсько-гінекологічної та неонатологічної допомоги в Україні» від 29.12.2003 р. № 620, тяжкий стан хворої потребує негайного скликання консиліуму лікарів. Для визначення тактики ведення тяжкої хворої заступником головного лікаря з лікувальної роботи за поданням завідувача відділенням призначається консиліум за участю лікарів-консультантів суміжних спеціальностей, лікарів відділення, керівника клініки та співробітників клінічного підрозділу (у клінічному закладі) — не менш 3 осіб. Протокол і висновок консиліуму фіксуються в медичній карті стаціонарного хворого, затверджується підписами всіх учасників консиліуму.


2.3. Огляд профільних спеціалістів. Наприклад: відповідно до п. 4.6. Наказу МОЗ України «Про організацію надання стаціонарної акушерсько-гінекологічної та неонатологічної допомоги в Україні» від 29.12.2003 р. № 620, протягом першої доби перебування в стаціонарі пацієнтка оглядається лікуючим лікарем, який встановлює попередній діагноз, у перші 3 дні - завідувачем відділення спільно з лікуючим лікарем для встановлення клінічного діагнозу, уточнення плану лікування обсягу додаткового обстеження та консультацій профільних спеціалістів (у разі необхідності).


3. Допуск інших медичних працівників і проведення консиліуму на прохання пацієнта.

4. Телемедичне консультування. 


Привернемо увагу до цього новітнього консультативного методу, який вже встиг укорінитись у певних напрямах медицини. Держава розпочала комплексний підхід до впровадження телемедицини в медичну діяльність: від нормативного регулювання до практичних механізмів її функціонування. Відповідно до Меморандуму про взаєморозуміння між Представництвом ООН в Україні, Міністерством охорони здоров’я України та компанією МТС, затверджених Наказом МОЗ України від 16.11.2009 р. N 839, було заплановано низку заходів, з-поміж яких оптимізація законодавчого забезпечення у цій царині. 


Ключовим документом у контексті телемедицини є Наказ № 261. Саме цей документ закріплює права пацієнтів у сфері телемедицини, засади, на яких повинен ґрунтуватись процес надання медичної допомоги, який полягає у використанні сучасних комп'ютерних і телекомунікаційних технологій, а також механізми здійснення телемедичних консультацій. Такі іновації повинні сприяти досягненню належного рівня якості медичної допомоги, що надається кожній людині.

 
Зважаючи на міжнародні стандарти (для прикладу, Положення про медичне обстеження, «телемедицину» і медичну етику, ВМА, 1992), вітчизняну правову базу, можемо викристалізувати можливості пацієнта у сфері телемедицини, зокрема право: 1) на доступність медичних послуг, що необхідні пацієнту за станом здоров’я, у т.ч. економічну, географічну; 2) на своєчасну та кваліфіковану медичну допомогу, в т.ч. на вільний вибір лікаря; 3) на безпечність телемедичних послуг; 4) на конфіденційність і цілісність інформації про стан здоров’я; 5) на своєчасну, повну, достовірну і доступну медичну інформацію; 6) на допуск інших медичних працівників (на альтернат��вну думку лікаря); 7) на повагу до часу пацієнта; 8) на інновації, у т.ч. технологічні. 

 
Згідно з Наказом № 261, телемедицина - метод надання послуг з медичного обслуговування там, де відстань є критичним чинником. Надання послуг здійснюється представниками усіх медичних спеціальностей з використанням інформаційно-комунікаційних технологій після отримання інформації, необхідної для діагностики, лікування та профілактики захворювання. Телемедичні методи є складовими медичної технології, тобто сукупності і порядку різних заходів, методів діагностики, лікування, реабілітації, профілактики, необхідних для досягнення конкретних результатів в рамках надання медичної допомоги (Єдиний термінологічний словник (Глосарій) з питань управління якості медичної допомоги, затверджений Наказом МОЗ України від 20.07.2011 р. № 427 (далі - Глосарій)). Загалом термінологічний апарат в окресленому контексті потребує доопрацювання, аби не було «різночитання» при здійсненні прав й обов’язків суб’єктів медичних правовідносин.

Телемедицина має чотири функції: 1. Клінічну (пов’язану з наданням медичної допомоги, тобто діагностикою, профілактикою, лікуванням і реабілітацією); 2. Управлінську (проведення віртуальних управлінських заходів); 3. Інформаційно-аналітичну (для прикладу, обмін інформацією); 4. Освітню (теленавчання). Нормативними формами телемедицини є: 1. Телемедична консультація; 2. Телемоніторинг; 3. Телеметрія; 4. Домашнє телеконсультування. До телемедичних технологій у доктрині відносять, зокрема: асинхронні (email, запити на сайті, лікарські інтернет-форуми, відеосеанси, електронні розсилки) та синхронні (мобільна телефонія, телефон довіри, ICQ).


Відповідно до Наказу № 261, телемедична консультація – процес обговорення клінічного випадку за допомогою захищених телекомунікацій та інших комп’ютерно-інформаційних, програмно-апаратних засобів з метою прийняття лікарем найбільш оптимального та своєчасного клінічного рішення. Консультант - лікар-фахівець або група фахівців консультативного закладу, що розглядають клінічний випадок (п. 4.3.4 Наказу № 261).

Основними дійовими особами телемедичної допомоги, суб’єктами телемедичних правовідносин є пацієнт - лікуючий лікар певної спеціальності – лікар-консультант (-и). У цьому трикутнику важливо пам’ятати про дотримання прав людини у сфері охорони здоров’я, аби досягти бажаного результату – якості медичної допомоги. Телемедицина повинна слугувати швидкому, якісному і безпечному обміну медичною інформацією між пацієнтами і лікуючими лікарями (перший етап) та лікуючим лікарем і лікарями-консультантами (другий етап). 


Саме цей вид консультативної допомоги в Україні знайшов найповнішу регламентацію, а особливо одна з форм – телемедична консультація. У розділі 4 Наказу № 261 закріплено роль лікаря-консультанта, процедури телемедичного консультування з чітким окресленням показань для організації та проведення такого консультування, а також його результати. 


З огляду на зазначену доктринально-нормативну характеристику, варто сфокусуватись на практичних порадах при правореалізації, сформульованих як загальні для різних видів консультування на засадах аналогії закону:

1. Відповідальність за якість надання медичної допомоги несе лікуючий лікар, який, відповідно до ч. 1 ст. 34 Основ, є лікарем, який надає медичну допомогу пацієнту в період його обстеження та лікування. Окрім цього, слід пам’ятати про цивільно-правові та кримінально-правові механізми відповідальності за неналежне надання медичної допомоги. А саме при цивільно-правових процедурах відповідачем у справі буде заклад охорони здоров’я, де знаходиться пацієнт, а лікуючий лікар – третя особа на стороні відповідача (ст. 1172 ЦК України ). Якщо йдеться про кримінально-правову відповідальність, то обвинуваченим, а надалі підсудним, буде лікуючий лікар, а в межах цивільного позову в кримінальній справі – цивільним відповідачем - заклад охорони здоров’я, а лікар – третьою особою. Отож, доречно підкреслити, що відповідальними за медичну допомогу та забезпечення прав пацієнта нестиме заклад охорони здоров’я, у якому знаходиться на лікуванні пацієнт, і лікуючий лікар хворого. 

2. Залучення консультантів може бути вн��трішнім, тобто лікарів цієї ж чи суміжних спеціальностей в межах однієї юридичної особи, та зовнішнім, залучення лікарів з інших закладів охорони здоров’я як національних, так і зарубіжних. Залучення внутрішніх консультантів, як правило, відбувається у формі консиліумів. Висновки усіх учасників цього виду консультування повинні бути відображені в медичній карті стаціонарного хворого з обов’язкових підписом усіх членів, у т. ч. з фіксацією окремих думок консультантів. Якщо мова йде про зовнішніх фахівців, доречно звернути увагу на таке: а) допуск інших медичних працівників, зокрема й з інших закладів охорони здоров’я, є одним з прав пацієнтів; б) консультант готує висновок в одній з трьох форм: висновок у традиційному вигляді (проста письмова форма), електронна форма висновку, висновки в усній формі (при проведенні телеконференцій); в) усі висновки повинні бути підписані: на електронній формі висновку – електронно-цифровий підпис консультанта медичної установи, яка здійснює консультацію). На оригіналі висновку – штамп і печатка медичної установи, яка здійснює консультацію.

3. Критерієм обрання консультанта є його кваліфікація. Нормативним актом, що регламентує фахові вимоги до спеціалістів, є Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників. Випуск 78. Охорона здоров’я, затверджений Наказом МОЗ України від 29.03.2002 р. № 117 (далі - Довідник). 

4. Відповідальність за якість консультацій нестиме безпосередньо консультант закладу, що проводить консультування, на загальних засадах юридичної відповідальності певного виду. Консультації носять рекомендаційних характер, а тактика та методи лікування пацієнта залежать від лікуючого лікаря. Саме лікуючий лікар залежно від спеціальності обґрунтовує схему, план і тактику обстеження і лікування хворих, показання та протипоказання до операції, план її підготовки. Розробляє схему післяопераційного ведення хворого, профілактику можливих ускладнень (це, для прикладу, закріплено в п. 35 Довідника). Аналогічний нормативний підхід випливає із визначення поняття «телемедична консультація», де вказано на її мету, а саме прийняття лікарем найбільш оптимального та своєчасного клінічного рішення. Тобто роль консультанта допоміжна, додаткова порівняно з пріоритетністю лікуючого лікаря.

5. Результат консультації, викладений у висновку, може включати таку інформацію: 
- можливий діагноз із вказівкою необхідних заходів для проведення диференційної діагностики з алгоритмами діагностичного пошуку;
- діагноз із обґрунтуванням, або обґрунтування причин, за яких діагноз сформулювати неможливо;
- необхідні додаткові діагностичні заходи та ціль їхнього проведення;
- детальні рекомендації з лікування (реабілітації, профілактики тощо). Для медикаментозного лікування – рекомендації щодо препаратів, дозувань, схем, тривалості курсів терапії. Для оперативного лікування – назва операції, що рекомендується, пропонована медична установа, де можливо провести лікування. При неможливості однозначних рекомендацій щодо лікування – альтернативні варіанти;
- додаткові відомості, які консультант вважає за необхідне відобразити у висновку. 

6. Пацієнт має право на вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря. Лікуючий лікар готує план лікування, який у певних нормативних випадках уточнюється з службовими особами закладу охорони здоров’я, після цього пацієнт, або дає згоду, або відмовляється від медичного втручання, що тягне за собою відповідні юридичні наслідки. Якщо лікуючий лікар і консультант мають різі точки зору щодо тактики лікування, і пацієнт обирає методи консультанта, лікуючий лікар має право відмовитись від хворого. Згідно з ч. 4 ст. 34 Основ, лікар не несе відповідальності за здоров’я хворого в разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму. У цьому контексті слід наголосити, що лікуючий лікар зобов’язаний обґрунтувати свої позицію щодо методів, схеми лікування, він може також звертатись до інших консультантів з метою отримання альтернативної думки, що сприятиме в мотивуванні його тактики. 

7. Залучення консультантів може бути або з ініціативи лікуючого лікаря, або адміністрації закладу охорони здоров’я, або з ініціативи пацієнта, що нормативно гарантовано. 
Українське законодавство потребує шліфування в аспекті регламентації консультативної допомоги в сфері охорони здоров’я, як щодо дефініційних змін, так і щодо правового статусу консультантів, їх взаємодії з лікуючим лікарем, оплати праці консультантів. Певні основи закладено крізь призму телемедичних консультацій, але слід окреслені спеціальні норми екстраполювати на зальні положення щодо усі інших видів консультування.  

Джерело:

www.umj.com.ua/article/26028/konsultativna-dopomoga-u-sferi-oxoroni-zdorov-ya-deyaki-pitannya-ii-nadannya


fold faq

Чи має право лікар загальної практики-сімейний лікар працювати на посаді дільничного терапевта?

Відповідно до чинного законодавства, особа, яка отримала спеціальність лікаря, в тому числі лікаря загальної практики – сімейного лікаря, може працювати на посаді лікаря-спеціаліста з іншої спеціальності, в тому числі на посаді лікаря - дільничного терапевта, однак при умові отримання звання лікаря-спеціаліста з конкретної лікарської спеціальності, що дає право займатися лікарською діяльністю за вказаною спеціальністю ( в даному випадку – звання лікаря – терапевта дільничного).

Так, відповідно до п.1 Примітки до розділів І, ІІ «Лікарські посади» та «Провізорські посади» наказу Міністерства охорони здоров’я «Про затвердження Переліку вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатись медичною і фармацевтичною діяльністю» від 25.12.1992 р. №195 (далі - Перелік), до роботи на посадах лікарів і провізорів допускаються фахівці, що отримали спеціальну підготовку у вищих навчальних закладах відповідно до Переліку та звання лікаря-спеціаліста з конкретної спеціальності (для лікарів), провізора загального профілю (для фармацевтів) або мають сертифікат, який дає право обіймати посаду лікаря-спеціаліста (для фахівців з немедичною освітою). При цьому Номенклатурою лікарських спеціальностей, що затверджена Наказом Міністерства охорони здоров’я України №359 від 19.12.97 р., передбачено окремі спеціальності «Загальна практика - сімейна медицина» (п. 45) та «Терапія» (п.111).

Довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників. Випуск 78. Охорона здоров’я, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29.03.2002 р. №117 (далі – Довідник кваліфікаційних характеристик), встановлено окремі кваліфікаційні вимоги для спеціалістів цих двох спеціальностей. Так, відповідно до п.20 розділу «Професіонали» Довідника кваліфікаційних вимог, кваліфікаційними вимогами до лікаря загальної практики – сімейного лікаря є: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямком підготовки «Медицина», спеціальністю «Лікувальна справа» або «Педіатрія», спеціалізація  за фахом «Загальна практика – сімейна медицина», наявність сертифіката лікаря-спеціаліста. Для  лікаря – терапевта дільничного, відповідно до п.74 Довідника кваліфікаційних характеристик, встановлені такі кваліфікаційні вимоги: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки "Медицина", спеціальністю "Лікувальна справа", спеціалізація за фахом "Терапія», наявність сертифіката лікаря-спеціаліста.

Також  необхідність отримання спеціалізації за напрямом «Терапія»  для роботи на посаді лікаря – терапевта дільничного передбачено Переліком лікарських посад у закладах охорони здоров’я, затвердженим Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 28.10.2002 р. №385, відповідно до п.118 якого посаді лікаря-терапевта дільничного відповідає лікарська спеціальність «Терапія». 

Відповідно до абз. 2 п. 2.4. Положення про порядок проведення атестації лікарів, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19.12.1997 р. №359 (далі – Положення про порядок проведення атестації), лікарем-спеціалістом однієї із спеціальностей, що передбачена Номенклатурою лікарських спеціальностей, може бути лікар, який закінчив інтернатуру, магістратуру, клінічну ординатуру або аспірантуру з цієї спеціальності і має сертифікат лікаря-спеціаліста, а також особи, які в установленому порядку допущені до лікарської діяльності, пройшли курси спеціалізації, стажування або інші види підготовки та мають необхідну за програмою теоретичну і практичну підготовку за своєю спеціальністю, володіють сучасними методами профілактики, діагностики та лікування хворих. Відповідно до п.2.1. даного Положення, особи, які у порядку, передбаченому Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 25.12.92 р. №195, допущені до лікарської діяльності та пройшли курси спеціалізації, стажування або інші види підготовки, підлягають атестації на визначення знань та практичних навиків з присвоєнням звання лікаря-спеціаліста з конкретної лікарської спеціальності.

Згідно з Роз’ясненням «Щодо правильного використання посад «лікар (провізор) – стажист»» Департаменту кадрової політики та запобігання корупції Міністерства охорони здоров’я України від 11.01.11 р. №11-02-09/10-1(далі – Роз’яснення), зарахування на посаду «лікар (провізор) – стажист» з певної спеціальності здійснюється у випадку, якщо лікар (провізор) зарахований (переведений) на іншу посаду, до отримання ним сертифікату лікаря-спеціаліста з відповідної лікарської (провізорської) спеціальності. Після зарахування (переводу) на посаду «лікар (провізор)-стажист», така особа зразу ж направляється для проходження стажування (спеціалізації) з наступною атестацією з присвоєнням звання спеціаліста з конкретної лікарської (провізорської) спеціальності, що дає право займатися лікарською (провізорською) діяльністю за вказаною спеціальністю.

У разі відмови від стажування (спеціалізації), відповідно до абз. 6 Роз’яснення, лікар (провізор) - стажист (за згодою) з додержанням вимог наказу МОЗ України від 25.12.92 №195 «Про затвердження Переліку вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатися медичною і фармацевтичною діяльністю», може бути переведений на посаду молодшого спеціаліста з медичною освітою, а у разі відмови – підлягає звільненню по ст.40, п.2 КЗпП України (виявленої  невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці).

fold faq

Чи може медична картка амбулаторного хворого чи картка хворого денного стаціонару зберігатись поза межами закладу охорони здоров’я?

Медична картка амбулаторного хворого та картка хворого денного стаціонару поліклініки, стаціонару вдома, відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження форм облікової статистичної документації, що використовується в поліклініках (амбулаторіях)" від 27.12.1999 р. №302, та медична картка стаціонарного хворого, згідно з Наказом Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження форм облікової статистичної документації, що використовується в стаціонарах лікувально-профілактичних закладів" від 26.07.99 р. №184, є формами облікової статистичної документації відповідно за номерами 025/о, 003-2/о та 003/о.

Згідно з ч. 2, 3 ст.8 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" (далі - Закон), архівні документи (тобто, відповідно до ст.1 Закону, документи незалежно від виду, виду матеріального носія інформації, місця, часу створення і місця зберігання та форми власності на них, що припинили виконувати функції, для яких були створені, але зберігаються або підлягають зберіганню з огляду на значущість для особи, суспільства чи держави або цінність для власника також як об'єкти рухомого майна), що нагромадилися за час діяльності органів державної влади, державних підприємств, установ та організацій, а також документи, що передані державним архівним установам іншими юридичними і фізичними особами без збереження за собою права власності, є власністю держави. Архівні документи, що нагромадилися за час діяльності органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ та організацій, а також документи, що передані архівним відділам міських рад іншими юридичними і фізичними особами без збереження за собою права власності, є власністю територіальних громад.

Порядок здійснення записів у формах облікової статистичної документації, зберігання таких форм у закладах охорони здоров'я регулювалися Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 03.07.2001 р. №258 "Про затвердження типових інструкцій щодо заповнення форм первинної медичної документації лікувально-профілактичних закладів", який був скасований на підставі Наказу Міністерства охорони здоров'я України №668 від 10.09.2009 р як такий, що підлягав державній реєстрації в Міністерстві юстиції України, але на державну реєстрацію не подавався.

Нових нормативно-правових актів, які б містили інструкції щодо заповнення таких форм первинної медичної документації як медична картка амбулаторного хворого (форма 025/о), картка хворого денного стаціонару поліклініки, стаціонару вдома (форма 003-2/о) та медична картка стаціонарного хворого (форма 003/о) Міністерством охорони здоров'я України не прийнято. Тобто на сьогодні чинне національне законодавство не містить положень, які б регламентували порядок заповнення, ведення та зберігання медичних карток амбулаторного хворого, карток хворого стаціонару поліклініки та стаціонару вдома і медичних карток стаціонарного хворого в закладах охорони здоров'я.

Однак обов'язковість зберігання медичних карток амбулаторного хворого, стаціонарного хворого та карток хворого стаціонару поліклініки та стаціонару вдома саме у закладах охорони здоров'я, а не у пацієнтів, безпосередньо закріплена у Переліку типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого Наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 20.07.1998 р. №41 (далі - Перелік).

Так, відповідно до п.1.4. даного документа, Перелік є основним нормативним актом, призначеним для використання всіма організаціями під час відбору на зберігання і для знищення типових документів, тобто загальних для всіх або більшості організацій. При цьому до організацій, на які поширює свою дію даний нормативно-правовий акт, виходячи з п.1.2. Переліку, належать органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші підприємства, установи та організації незалежно від функціонально-цільового призначення, рівня і масштабу діяльності та форми власності.

Заклади охорони здоров'я, незалежно від форми власності - державної, комунальної чи приватної, це підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я (ст.3 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я"). Тому при здійсненні своєї діяльності вказані суб'єкти повинні керуватися Переліком, відповідно до п. 726 якого, медичні картки стаціонарних хворих підлягають зберіганню протягом 25 років, а медичні картки амбулаторних хворих - 5 років.

Узагальнюючи вищенаведене, випливає, що медичні картки амбулаторних, стаціонарних хворих та хворих стаціонарів поліклінік та стаціонарів вдома належать до облікової статистичної документації цих закладів і підлягають зберіганню лише в них.

 

fold faq

Який порядок застосування дисциплінарної відповідальності до медичних працівників?

Трудове законодавство поширюється на усіх працівників, які працюють за трудовим договором. Таким чином, медичні працівники, які працюють за трудовим договором (він, до речі, може бути оформлений всього лише наказом про прийняття на роботу), підпадають під сферу дії законодавства про працю.

Чинне трудове законодавство розрізняє два види трудової відповідальності працівників. Так, за заподіяння роботодавцеві як юридичній особі майнової шкоди працівники несуть матеріальну відповідальність, яка залежно від чітко визначених обставин може бути обмеженою або повною. Трудова відповідальніст�� другого виду — дисциплінарна — настає за вчинення працівником трудового правопорушення, яке полягає у невиконанні ним вимог трудової дисципліни та правил внутрішнього трудового розпорядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 147 Кодексу законів про працю України (надалі — КЗпП України) за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення.

З цього випливає, що, по-перше, притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності є правом роботодавця, а не його обов’язком; по-друге, винесення працівникові догани позбавляє можливості роботодавця застосувати до працівника ще й такий вид дисциплінарного стягнення, як звільнення за одне і теж дисциплінарне правопорушення (ч. 2 ст. 149 КЗпП України).

Згідно зі ст. 148 КЗпП України, дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом (якому надано право прийняття на роботу) безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або його перебування у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Таким чином, цією статтею встановлено певні гарантії як для працівника, так і для роботодавця. Для працівника вони полягають у тому, що зі спливом одного місяця від дня безпосереднього виявлення дисциплінарного проступку роботодавцем і незастосування останнім протягом цього часу дисциплінарного стягнення, він позбавляється можливості вчинити це у майбутньому за даний проступок. Для роботодавця ж гарантія полягає у тому, що йому надається шестимісячний строк для виявлення проступку. Неможливість притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності зі спливом шестимісячного строку покликана забезпечити стабільність у трудових правовідносинах.

Перш ніж винести працівникові догану чи звільнити його роботодавець повинен отримати від нього письмові пояснення з приводу вчиненого дисциплінарного правопорушення. Якщо на підставі такого пояснення працівника роботодавець дійде висновку, що дисциплінарний проступок дійсно мав місце і відсутні будь-які обставини, які можна було б вважати такими, що виключають притягнення працівника до дисциплінарної трудової відповідальності, то роботодавець видає наказ (розпорядження) про застосування дисциплінарного стягнення. Цей наказ (розпорядження) доводиться до відома працівника під розписку. Але, доволі часто трапляється так, що ознайомившись з наказом, працівник відмовляється його підписати. Саме тому роботодавцеві доцільно давати наказ для ознайомлення за присутності інших осіб (бажано, інших працівників і хоча б двох), які змогли б засвідчити факт відмови працівника від підписання в складеному роботодавцем з цього приводу акті. Обираючи вид стягнення, роботодавець повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Слід зазначити, що трудовим законодавством чітко визначено, за які трудові правопорушення та за яких умов допускається застосовувати такий вид дисциплінарного стягнення, як звільнення, адже у ст. 40 та 41 КЗпП України наведено вичерпний перелік підстав для розірвання трудового договору за ініціативою роботодавця.

Так, роботодавець може застосувати дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення лише у таких випадках:

— систематичного невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення (п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України);

— прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України);

— появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння (п. 7 ч. 1 ст. 40 КЗпП України);

— вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу (��. 8 ч. 1 ст. 40 КЗпП України);

— одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності, його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації всіх форм власності, його заступниками (п.1 ч.1 ст. 41 КЗпП України).

У випадках розірвання трудового договору за ініціативою роботодавця законодавством встановлено ряд гарантій для працівника, в тому числі у разі звільнення працівника за порушення ним трудової дисципліни.

Так, поряд з вимогами, встановленими ст. 147-1, 148 та 149 КЗпП України, які стосуються порядку застосування дисциплінарних стягнень, роботодавець зобов’язаний дотримуватись також вимог, передбачених ч. 3 ст. 40 та ст. 43 КЗпП України.

Так, згідно ч. 3 ст. 40 КЗпП України, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці. А, відповідно до ч. 1 ст. 43 КЗпП України, розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 1, 2-5, 7 ст. 40 і п. 2 і 3 ст. 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Тобто згоди виборного органу первинної профспілкової організації не потрібно лише, якщо працівник не є членом первинної профспілкової організації, що діє у закладі охорони здоров’я, а також у разі розкрадання працівником майна (п. 8 ч. 1 ст. 40 КЗпП України) та одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником закладу охорони здоров’я, його заступниками, головним бухгалтером та його заступниками (п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України).

Недотримання роботодавцем хоча б однієї з перелічених вимог тягне за собою незаконність звільнення, адже законність звільнення включає у себе дві складові: фактичну (вчинення працівником правопорушення, що є підставою відповідальності) та юридичну (наявність законодавчого визнання вчиненого правопорушенням). Юридична складова, своєю чергою, теж має два аспекти — матеріальний і процесуальний (процедурний). Якщо перший пов’язаний з юридичною кваліфікацією вчиненого як трудового правопорушення на підставі матеріальних норм, то другий пов’язаний із дотриманням процедури притягнення працівника до відповідальності (застосування дисциплінарного стягнення). Тому на це повинні звертати увагу як роботодавець, так і працівник.

Насамкінець слід зазначити, що працівник має право оскаржити рішення роботодавця про притягнення його до дисциплінарної відповідальності до комісії по трудових спорах (КТС) та/або до місцевого суду за місцезнаходженням закладу охорони здоров’я або за своїм місцем проживання (на свій вибір) у тримісячний строк з дня застосування дисциплінарного стягнення. Однак рішення про звільнення можна оскаржити

тільки до суду і у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або видачі трудової книжки.

fold faq

До яких заходів повинен вдатися роботодавець стосовно працівника, який обіймає посаду лікаря і веде себе неадекватно, демонструючи ознаки психічного розладу?

Згідно з Конституцією України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3) [1]. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст. 21). Тому, розглядаючи питання про неадекватність дій лікаря саме з огляду на його психічне здоров’я, насамперед слід пам’ятати, що перед нами людина з комплексом гарантованих їй законом прав, зокрема щодо захисту своєї честі і гідності від будь-чиїх посягань.

 У ситуації, коли в поведінці особи, що займає посаду лікаря, спостерігаються певні психічні відхилення, роботодавець (а ним, як правило, виступає головний лікар) повинен діяти відповідно до чинного законодавства України.

Згідно зі ст. 3 Закону України “Про психіатричну допомогу” від 22.02.2000 р. [2] (надалі — Закон), кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншимизаконами України (тобто діє презумпція психічного здоров’я). Забороняється визначати стан психічного здоров’я особи та встановлювати діагноз психічних розладів без психіатричного огляду особи, крім випадків проведення судово$психіатричної експертизи посмертно (ч. 3 ст. 7 Закону). Відтак, обов’язковою передумовою законного визначення стану психічного здоров’я та встановлення діагнозу психічних розладів є проведення у встановлений законодавством спосіб психіатричного огляду особи. Варто зауважити, що й психіатричний огляд повинен проводитись виключно відповідно до чинного законодавства. Це процедура. А будь-яка процедура виступає гарантією права. Процедура, проведена з порушенням норм права, не породжує жодних правових наслідків, окрім тих, які пов’язані з таким порушенням.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону психіатричний огляд проводиться з метою з’ясування: наявності чи відсутності в особи психічного розладу, потреби в наданні їй психіатричної допомоги, а також для вирішення питання про вид такої допомоги та порядок її надання.

Психіатричний огляд особи, яка займає посаду лікаря, тобто повнолітньої дієздатної особи, може бути проведений лише на її прохання або за її усвідомленої згоди, за винятком певних випадків (загального і спеціального).

Загальним є випадок, за яким, незалежно від будь$яких обставин, у тому числі від займаної посади, психіатричний огляд особи може бути проведено без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника у випадках, коли одержані відомості дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: 1) вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або 2) неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, або 3) завдасть значної шкоди своєму здоров’ю у зв’язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги.

Отже, для законного проведення психіатричного огляду особи без її згоди має бути складний юридичний факт. Припущення про наявність в особи тяжкого психічного розладу, який не тягне за собою настання чи можливості настання вищезазначених загроз, не дає права проводити психіатричний огляд особи без її згоди.

Рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймається лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що дають достатні підстави для такого огляду. Iз заявою можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який має будь-яку медичну спеціальність, інші особи.

Законом встановлено два варінти проведення психіатричного огляду в примусовому порядку: 1) за одноособовим рішенням лікаря-психіатра та 2) за рішенням суду.

Так, відповідно до ч. 6 ст. 11 Закону, у невідкладних випадках, коли за одержаними відомостями, що дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, заява про психіатричний огляд особи може бути усною. У цих випадках рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймається лікарем-психіатром самостійно і психіатричний огляд проводиться ним негайно. Найпроблемнішим у застосуванні цього законодавчого положення є те, що в жодному нормативно-правовому акті не визначено, якими саме мають бути ці невідкладні випадки. У будь-якому разі питання про невідкладність випадку для проведення психіатричного огляду має вирішувати лікар-психіатр, виходячи із конкретних обставин.

Якщо ж ситуація не має екстраординарного характеру, то рішення про примусовий психіатричний огляд особи має ухвалити суд. У такому випадку заява до лікаря-психіатра повинна бути подана в письмовій формі та містити відомості, що обґрунтовують необхідність психіатричного огляду і вказують на відмову особи чи її законного представника від звернення до лікаря-психіатра. Лікар-психіатр має право робити запит щодо надання йому д��даткових медичних та інших відомостей, необхідних для прийняття відповідного рішення. У разі встановлення обґрунтованості заяви про психіатричний огляд особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника лікар-психіатр посилає до суду за місцем проживання цієї особи заяву про проведення психіатричного огляду особи в примусовому порядку. До заяви додається висновок лікаря-психіатра, який містить обґрунтування необхідності проведення такого огляду та інші матеріали. Психіатричний огляд особи проводить лікар-психіатр у примусовому порядку за рішенням суду.

Суд розглядає заяву про проведення психіатричного огляду особи в порядку окремого провадження. Відповідно до ч. 2 ст. 281 Цивільного процесуального кодексу України (надалі — ЦПК України) від 18 березня 2004 р. [3] справа за заявою про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку розглядається в присутності особи, щодо якої вирішуться питання про надання їй психіатричної допомоги у примусовому порядку, з обов’язковою участю прокурора, лікаря$психіатра, представника психіатричного закладу, що подав заяву, та законного представника особи, щодо якої розглядаються питання, пов’язані з наданням психіатричної допомоги. Рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра, представника психіатричного закладу є підставою для надання відповідної психіатричної допомоги у примусовому порядку (ч.2 ст.282 ЦПК України).

Стосовно спеціального випадку все не так категорично. Якщо за вже описаного випадку психіатричний огляд особи проводиться всупереч волі особи, тобто йдеться про примус, то про спеціальний випадок можна говорити лише у контексті бажання чи небажання особи проходити такий огляд, тобто йдеться про обов’язок. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону, з метою встановлення придатності особи до виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби) з особливими вимогами до стану її психічного здоров’я вона підлягає обов’язковому попередньому (перед початком діяльності) та періодичним (у процесі діяльності) психіатричним оглядам. Відповідно до п.18 Переліку медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для особи, яка провадить цю діяльність, або оточуючих, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.09.2000 р. №1465 [4], медичні працівники, інші фахівці психіатричних закладів, психоневрологічних закладів для соціального забезпечення та спеціального навчання, які здійснюють безпосереднє обслуговування хворих; медичні працівники хірургічних стаціонарів, пологових будинків (відділень), дитячих лікарень (відділень), відділень патології новонароджених, недоношених та ін. повинні проходити психіатричний огляд з періодичністю один раз на п’ять років. Тобто ці особи, в силу прямої вказівки норми права, зобов’язані проходити психіатричні огляди у відповідний період часу. Як уже зазначалося, особливістю цього випадку є те, що обов’язковість проведення психіатричного огляду зумовлена професійною діяльністю особи, і варто лише цій особі відмовитись від наміру займатися діяльністю, яка вимагає проведення таких попередніх і періодичних психіатричних оглядів, щоб ніхто не мав права змусити цю особу пройти такий психіатричний огляд.

Таким чином, залежно від того, який випадок з описаних має місце в реальності, відповідно різними можуть бути дії роботодавця стосовно такого лікаря.

Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (надалі — КЗпП України) від 10.12.1971 р. [5], трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або

уповноваженим ним органом, зокрема, у випадку виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану

здоров’я, який перешкоджає продовженню даної роботи. Відтак, якщо існує висновок про наявність психічних розладів в особи, яка обіймає посаду лікаря (незалежно від того чи підлягає вона обов’язковим періодичним психіатричним оглядам), головний лікар вправі видати наказ про звільнення такого лікаря, але за умови, що ці психічні розлади перешкоджають йому належним чином виконувати свої професійні обов’язки.

Іншими будуть дії головного лікаря у випадку, коли особа, що обіймає посаду лікаря (такої спеціальності, яка передбачає проходження обов’язкових психіатричних оглядів), ухилятиметься від проходження психіатричного огляду. Так, відповідно до ст. 46 КЗпП України, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі ухиляння від обов’язкових медичних оглядів. Тут варто зауважити, якщо працівник і в строк, на який його відсторонили, не пройде психіатричного огляду, в такому разі його теж можна звільнити на підставі того ж п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Отже, виявивши неадекватну поведінку лікаря, яка могла б свідчити про наявність у нього певних психічних розладів, роботодавець, за відповідних (вищерозглянутих) умов, може ініціювати проведення психіатричного огляду такого лікаря. А вже за результатами цього огляду він може звільнити його як такого, що не відповідає займаній посаді за станом здоров’я. І, нарешті, в разі ухиляння лікаря від обов’язкового психіатричного огляду роботодавець (головний лікар тощо) вправі відсторонити його від роботи.

1. Конституція України // ВВР України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2. Про психіатричну допомогу: Закон України від 22.02.2000 // ВВР України. — 2000. — № 19. — Ст. 143.

3. Цивільний процесуальний кодекс України // ВВР України. — 2004. — № 40 (№ 40–42). — С. 1530. — Ст. 492.

4. Про затвердження Порядку проведення обов’язкових попередніх та періодичних психіатричних оглядів і переліку медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для особи, яка провадить цю діяльність, або оточуючих: Постанова Кабінету Міністрів України // ОВУ. — 2000. — № 39. — С. 40. — Ст. 1656.

5. Кодекс законів про працю України // ВВР УРСР. — 1971. — № 50. — С. 375.

fold faq

Які правові механізми захисту прав працівників у разі затримки виплати допомоги у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності?

Правові основи до вирішення даного питання:

  1. Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами зумовленими похованням”, від 18 січня 2001 р. № 2240-ІІІ. (далі - Закон)
  2. Постанова Правління Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності «Про затвердження Інструкції про порядок надходження, обліку та витрачання коштів Фонду», від 26.06.2001 р. №16. (далі – Інструкція 1)
  3. Постанова Правління Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності «Про затвердження Положення про комісію (уповноваженого) із соціального страхування підприємства, установи, організації» від 23.06.2008 № 25. (Положення)
  4. Постанова Правління Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності «Про затвердження Порядку фінансування страхувальників для надання застрахованим особам матеріального забезпечення за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності» від 22.12.2010 № 26. (далі – Порядок).
  5. Наказ Міністерства охорони здоров’я України “Про затвердження Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян» від 13.11.2001 р. № 455. (далі – Інструкція 2)

Для того, щоб встановити механізми та процедури захисту працівників у разі затримки виплати лікарняних, необхідно детально проаналізувати порядок здійснення таких виплат, та коло суб’єктів, які зобов’язані їх проводити.

Загальний порядок захисту порушених прав та вирішення спорів, що виникають із правовідносин пов’язаних із соціальним страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності передбачений у ст. 8 Закону - Спори, що виникають з правовідносин за цим Законом, вирішуються органами Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності в порядку, встановленому статутом Фонду соціального ��трахування з тимчасової втрати працездатності, та в судовому порядку.

 І. Особа, яка постраждала внаслідок настання соціального ризику – тимчасової втрати працездатності та яка у зв’язку з цим претендує на отримання соціальних виплат повинна отримати належно оформлений листок непрацездатності. Вказаний документ є єдиною підставою для отримання допомоги у зв’язку тимчасовою непрацездатністю. (ч.1 ст. 51 Закону).

Видавати листки непрацездатності мають право:

- Лікуючі лікарі державних і комунальних закладів охорони здоров'я;

- Лікуючі лікарі стаціонарів  протезно-ортопедичних установ системи Міністерства праці та соціальної політики України;

- Лікуючі лікарі туберкульозних санаторіїв;

- Фельдшери у місцевостях, де відсутній лікар, а також на плаваючих суднах (п. 1.4. Інструкції 2).

ІІ. З отриманим листком непрацездатності особа звертається безпосередньо до комісії (уповноваженого) із соціального страхування, що створюється (обирається) на підприємстві, в установі, організації. (далі – Комісія (уповноважений)). Комісія (уповноважений) здійснює контроль за правильним нарахуванням і своєчасною виплатою матеріального забезпечення, приймає рішення про відмову в його призначенні, про припинення виплати матеріального забезпечення (повністю або частково), розглядає підставу і правильність видачі листків непрацездатності та інших документів, які є підставою для надання матеріального забезпечення та соціальних послуг. Документи для призначення допомоги по тимчасовій непрацездатності, по вагітності та пологах розглядаються не пізніше десяти днів з дня їх надходження. У разі прийняття рішення про відмову в призначенні допомоги, комісія (уповноважений) зобов’язана повідомити заявника про факт відмови, причин та порядку оскарження такої відмови шляхом надсилання йому відповідного повідомлення не пізніше п’яти днів з дня винесення такого рішення.

У разі, якщо затримка виникла на цьому етапі виплати допомоги, особа може скористатись такими формами захисту своїх прав на отримання виплат: 1) звернутись із відповідною скаргою до виконавчої дирекції районного, міжрайонного, міського відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, де перебуває на обліку підприємство (далі – робочий орган фонду) (адміністративна форма захисту прав); 2) у разі, якщо попередня форма захисту не дасть результатів, то особа може звернутись до суду із вимогою про захист своїх порушених прав. Особа може використати цю форму захисту, без оскарження дій комісії (уповноваженого) в адміністративному порядку. Вказана форма є більш радикальною та вимагає значних затрат часових та матеріальних ресурсів. Відтак, видається більш ефективним оскаржувати таку затримку у прийнятті рішення щодо виплат в адміністративному порядку, оскільки робочий орган фонду має достатньо важелів впливу та зможе належним чином відреагувати на подану скаргу. Крім цього, слід зазначити, таке: суми матеріального забезпечення, не одержані з вини органу, що призначає матеріальне забезпечення, виплачуються застрахованій особі за минулий час з дотриманням вимог законодавства про індексацію грошових доходів населення (абз. 3, ч.5 ст. 52 Закону).

ІІІ. Наступним етапом є нарахування роботодавцем (страхувальником) суми матеріального забезпечення, яке здійснюється на підставі рішення комісії (уповноваженого) та оформлення заяви-розрахунку (п. 4 Порядку)

Нагадаємо те, що відповідно до чинного законодавства оплата перших п’яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюєт��ся за рахунок коштів роботодавця. А оплата допомоги застрахованим особам починаючи з шостого дня непрацездатності за весь період до відновлення працездатності або до встановлення інвалідності здійснюється Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. ( ч.2 ст. 35 Закону). На вказаному етапі законодавець не встановлює жодних часових обмежень для роботодавця стосовно здійснення такого нарахування матеріальної допомоги та заповнення заяви-розрахунку. Проте необхідно вказати на загальний строк, наданий страхувальнику (роботодавцю) для виплати такої допомоги, а саме: у найближчий після дня призначення допомоги строк, установлений для виплати заробітної плати (особам, передбаченим у ч.2, 3 ст. 6 Закону, протягом десяти днів після призначення допомоги). Відтак, у разі, якщо виплата такої допомоги не відбудеться з вини страхувальника (роботодавця), то застрахована особа, права якої порушено може скористатись формами захисту прав, про які йшла мова в попередньому пункті.

ІV. Для отримання коштів Фонду для виплати матеріального забезпечення застрахованим особам, нарахованого страхувальником, страхувальник звертається до робочого органу Фонду за місцем обліку в органі Фонду або за місцем обліку, зазначеним в Державному реєстрі загальнообов’язкового державного соціального страхування із заявою-розрахунком за підписом керівника та головного бухгалтера, засвідченою печаткою підприємства (п. 5 Порядку). Робочі органи Фонду здійснюють фінансування страхувальників протягом десяти робочих днів після надходження заяви-розрахунку (п. 8 Порядку).

У разі, якщо затримка із виплати допомоги у зв’язку з тимчасовою втратою непрацездатності виникла з вини робочого органу Фонду – застосовуються аналогічні форми захисту порушених прав, проте з певними особливостями, які стосуються адміністративної форми захисту. Так у порядку адміністративної форми захисту особа, чиї права порушено повинна звертатись зі скаргою на незаконні дії робочого органу Фонду до виконавчої дирекції обласного, м. Києва та Севастополя відділень Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Відтак, алгоритм дій працівника у разі затримки оплати йому соціальних виплат згідно з листком непрацездатності, такий: 1) встановлення на якому етапі виникла затримка з виплати; 2) обрання відповідної форми захисту порушених прав (судова або адміністративна).


fold faq

Яка тривалість робочого тижня встановлена нормами чинного законодавства України для медичних працівників вказаного закладу охорони здоров’я та чи мають вони право на скорочений робочий тиждень (33 години)?

Тривалість роботи медичних працівників регулюється Наказом МОЗ України «Про затвердження норм робочого часу для працівників закладів та установ охорони здоров’я» № 319 від 25.05.2006 р. Відповідно до п.1.1 вказаного Наказу для лікарів та фахівців з базовою та неповною вищою медичною освітою (середнього медичного персоналу), медичних реєстраторів, дезінфекторів закладів охорони здоров'я (структурних підрозділів) амбулаторно-поліклінічних закладів встановлена тривалість робочого тижня 38,5 годин. А для лікарів, зайнятих виключно амбулаторним прийомом хворих цих же амбулаторно-поліклінічних закладів, тривалість робочого тижня скорочена та становить 33 години (п.1.2. Наказу МОЗ України «Про затвердження норм робочого часу для працівників закладів та установ охорони здоров'я» № 319 від 25.05.2006 р.).

Проте, ані законодавство України, ані міжнародно-правові акти не дають відповіді на питання: що саме слід розуміти під амбулаторним прийомом хворих. Відповідно до п.1.2 Наказу МОЗ «Про затвердження переліків закладів охорони здоров'я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров'я» № 385 від 25.10.2002 р. дитяча міська поліклініка відноситься до амбулаторно-поліклінічних закладів. В ��роекті Закону України «Про заклади охорони здоров'я» вказано, що поліклініка - це консультативно - діагностичний заклад, де надається спеціалізована амбулаторна допомога. Основним показником діяльності амбулаторно-поліклінічних закладів є кількість відвідувань до лікарів в поліклініці та лікарями хворих на дому (п. 9 Листа МОЗ України «Рекомендації щодо складання звіту про виконання плану по штатах і контингентах закладів охорони здоров’я» від 08.10.2004 N 10.03.67/138). З цього випливає, що амбулаторна допомога полягає в особистому прийомі лікарями пацієнтів у межах поліклініки та відвідуванні їх на дому.

Також, слід зазначити, що амбулаторний прийом полягає не лише в огляді пацієнтів, а й у наданні їм медичних консультацій. Так, відповідно до п.3.3. Інструкції з організації диспансерного та консультативного нагляду осіб, які страждають на психічні розлади, при наданні амбулаторної психіатричної допомоги, затвердженої Наказом МОЗ № 20 від 22.01.2007 р., консультативний нагляд є наданням амбулаторної психіатричної допомоги особам. Це законодавче положення (використовуючи принцип аналогії закону) ще раз підкреслює нерозривність таких понять як амбулаторний прийом та медична консультація хворого.

Отже, амбулаторний прийом – це різновид надання медичної допомоги лікарем амбулаторно-поліклінічного закладу пацієнтові, що включає в себе огляд хворого, надання йому медичної консультації та рекомендацій щодо подальшого лікування без поміщення пацієнта в стаціонар лікарні, який здійснюється у межах амбулаторно-поліклінічного закладу або вдома в пацієнта.

Відповідно до розділу п.4.5 Положення «Про Дитячу консультативну поліклініку Комунальної міської дитячої клінічної лікарні», затвердженого Наказом МДКЛ №47 від 20.02.2008 р., однією з функцій медичного персоналу даної поліклініки є надання кваліфікованої спеціалізованої допомоги дітям міста та області. Цей вид діяльності повністю підпадає під визначення амбулаторного прийому (за умови, що така допомога надається в межах поліклініки або за місцем проживання хворого). Тому, медичний персонал Дитячої консультативної поліклініки Комунальної міської дитячої клінічної лікарні, що займається виключно наданням кваліфікованої спеціалізованої допомоги дітям міста та області, має право на скорочений 33-годинний робочий тиждень (відповідно до п.1.2. Наказу МОЗ України «Про затвердження норм робочого часу для працівників закладів та установ охорони здоров'я» № 319 від 25.05.2006 р.).

 

19.02.2016.

Лікування гепатиту С Софосбувіром вже приносить перші позитивні результати! Наскільки нова система закупівель зробить препарат доступнішим?

Лікування гепатиту С Софосбувіром вже приносить перші...
19.02.2016.

МОЗ України разом з міжнародними партнерами презентували проект підтримки реформ в охороні здоров’я

Сьогодні був представлений проект «Сприяння...
18.02.2016.

ООН має намір цього року залучити на гуманітарні потреби Донбасу $ 298 млн

Гуманітарне співтовариство Організації Об'єднаних...
05.02.2016.

Школа клініциста

07-09 квітня 2016 р. в м. Львові відбудеться Школа...
03.02.2016.

Школа управління у сфері охорони здоров’я

27-29 січня 2016 р. на базі готелю «Львів» (адреса: м....
20.01.2016.

Правопросвітницькі школи у сфері медичного права

Львівський обласний благодійний фонд «Медицина і...